Преса

ДРОГОБИЦЬКІ МИСТЦІ

02.06.2009

«Світло — це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету до світла...». У цих рядках автор, сучасний письменник Костянтин Москалець, здається, висловлює засадничі моменти творчости та прагнень мистця, хоч світло може бути потрактоване більш вузько - як елемент образотворчого мистецтва, скажімо, малярства... [1].

...У певний момент кілька молодих дрогобицьких мистців вирішили об'єднатись, утворивши групу під назвою ДАХ. Така виразна назва означає не що інше, як «Дрогобицька асоціація художників». Не можна сказати, що до цього об'єднання не робилося спроб виявити свою творчість гуртом - більшим чи меншим числом. Зрозуміла річ, йдеться про спільні виставки, а також - каталоги чи альбоми. Руйнація тоталітарної імперії супроводилась не тільки падінням чи розвінчанням ідолів, ідеології, але й деформацією та значним знеціненням мистецьких інституцій. Попередньої доби були напрацьовані певні традиції щодо забезпечення мистців не тільки необхідними матеріалами, замовленнями, але й виданням звичної друкованої продукції. Інша річ, що не всі мистці мали доступ до привілеїв та замовлень, адже творчість пересіювалася через густе ідеологічне сито. Нова доба з її змінами стереотипів відкрила для мистців нові, хоча й незвичні перспективи. Певна відкритість кордонів, свобода творчости (аж до цілковитої байдужосте тих, які мали би перейматися й підтримувати творчі задуми та їх авторів, передусім, молодь) поставила художників перед вибором: або йти з тяжкою, невтомною працею невдячним та невідомим шляхом мистця-професіонала, або поповнювати лави новітніх рабів Європи в якості малокваліфікованої робочої сили

Доречно додати тут, що «малокваліфікованість» цього разу не цілком точне визначення: пересічний випускник-мистець художнього вузу вміє зробити своїми руками з дерева (скла, металу і т.д.) незрівнянно більше, аніж пересічний лікар, педагог чи музикант. Сучасний художник повинен бути освіченим. Як правило, це - випускники мистецьких училищ (коледжів) та академій. Стосовно героїв нашого нарису, засновників ДАХу, - переважна більшість навчалася в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (Я.Данилів, М.Олексяк), Львівському училищі прикладного та ужиткового мистецтва ім.І.Труша (С.Булко, Я.Баландюх, Л.Микитич, Н.Хомик), продовживши вишкіл у Львівській Академії мистецтв (Я.Данилів, І.Орищак, М.Олексяк, Н.Хомик, С.Ридванецький, Я.Баландюх) та в Поліграфічному інституті ім.І.Федорова (С.Булко). Деталізуючи ці факти, я змушений надалі обмежитися лише кількома іменами, опускаючи решту, які, проте, також мають вартісні мистецькі здобутки. Та, крім того, образно кажучи, ДАХ, перебуваючи у початковій стадії становлення, ще не зміг усіх «накрити»...

...Сергій Булко виявив себе цікавим портретистом. Його твори в цьому жанрі промовляють виразними рисами портретованих, які художник не лише підмітив, а й увиразнив. Краєвиди його позначені фаховістю й оригінальністю. Нині плідно працює в жанрі церковного розпису. Бойківський колорит, особливо його невід'ємний об'єкт - хата, теж цікавить Ярослава Баландюха. У циклі «Подорожі Бойківщиною» експресивно, загостреною колористикою мистець пропонує своє трактування традиційного краєвиду...

...Інша сфера образотворчого мистецтва, яку активно розробляють дрогобицькі художники, - церковне мистецтво. Не всі ним займаються, не всі затребувані і це, мабуть, не вимагає особливих пояснень. Правду кажучи, нинішня доба характеризується значним духовним піднесенням, попри всі соціально-економічні негаразди, - в цілій Україні. Супроводжується воно реконструкцією чи реставрацією давніх храмів та інтенсивним будівництвом нових. На фоні, правда, недобудованих та понищених шкіл, музеїв та бібліотек, які переважно ремонтуються (про будівництво нема мови!) за кари гідним залишковим принципом, - відродження храмового багатства прямо-таки вражає, особливо на Західній Україні. Помалу, здається, відходять в минуле штучно «підігріті» конфлікти між православними та греко-католиками. Належачи до однієї - східно-візантійської гілки християнства, ці церкви після багатоліття безбожного свавілля поступово стають на ноги. Кілька героїв нашої розповіді вже від початку 90-х років ґрунтовно і довершено оздоблюють храми, - і православні, і греко-католицькі. Це - Ігор Орищак, Сергій Булко та Ярослав Баландюх. Позаяк це мистецтво вимагає, крім іншого, величезних фізичних зусиль, - створюються кількаособові тимчасові мистецькі об'єднання (до вищезгаданих приєднуються цікаві й працьовиті Ігор Леськів, Євген Хруник та ін.)...

... У церковному мистецтві, крім архітектури, вирізняють ікону, розпис та мозаїку. Скульптура, яка характерніша для західної гілки християнства, теж твориться нині, хоч, зрозуміло, посідає з різних причин значно менше місце.

Малярство має багатовікову історію, позначену різними тенденціями. Були періоди значного розквіту, що супроводилися народженням нових регіональних ікономисних шкіл з цікавими, хоч усе ще маловідомими іменами місцевих майстрів. Були й періоди занепаду: непоправної шкоди завдало панування тоталітарної системи з її неприйняттям релігії. Апологія релігійних зображень, хоч позначена відомими тенденціями (іконоборство та ін.), розроблена багато віків тому. Першим, хто широко обґрунтував сутність релігійних зображень, був Св.Іоанн Дамаскин (близько 675 - до 754). «Накресли Його невимовну милість, народження від Діви, хрещення в Йордані, Преображення на Таворі, страждання, що завдають, байдужість, смерть, чудеса - символи Його божественної природи, що здійснювалися божественним чином через дію плоті; спасительний хрест, гріб, воскресіння, вознесіння на небеса- все пиши - і словом, і фарбами. Не бійся, не страшися», - ось настанови богослова, що не втратили своєї актуальности дотепер. Дрогобицькі мистці, обираючи цей шлях у малярстві, знають не лише ці засади, що містять перелік основних тем/сюжетів. Вони обізнані з канонами сакрального живопису. Навчаючись у 80-х роках у мистецьких закладах, відомих своїми традиціями, славними іменами, вони неминуче переймали ті чи ті прийоми, способи, навіть манеру. Періоди закономірного наслідування минали більш-менш своєчасно у кожного маляра. І долалися вони то швидше, що більшим талантом він володіє і що продуктивніше працює, захоплений одержимістю і запалом. Серед дрогобичан - різні за рівнем талановитости та згаданої одержимости особи. Зрештою, вони перебувають у віці (маю на увазі мистців ДАХ'у) на межі 40-річчя: хто вже подолав цей рубіж, а хтось наближається...

Повертаючись до сакрального мистецтва, варто нагадати кілька засадничих істин (знавці про них добре знають, а віруючі - інстинктивно здогадуються). Не тільки сюжети відіграють роль у церковному мистецтві. Світло, колір і вся система символів, що відображають конкретні знаки, образи. У реалізації прекрасного важливу роль відіграє колір, що модифікує світло. Особливий ефект при осягненні храмового дійства досягається саме за певного мінливого освітлення в «задіянні» світла/кольору ікон, розписів, мозаїк. Символи, що водночас є знаками, образами, мають низку значень — залежно від контексту. Хоча в церковному мистецтві є певні відмінності (національні, пов'язані з епохою/часом, конфесійні) та багатозначності, все ж символи існують з певною двоякою метою: одночасно виявити та заховати істину. Впливаючи на розумну область психіки, вони діють і на її підсвідому ділянку. В минулі часи церковне мистецтво в яскравих візуальних та звукових образах служило необхідним і, часом, єдиним засобом пізнання Всесвіту та Абсолюту. Водночас «прочитування інформації» церковного мистецтва -далеко не однозначний процес, як це могло би видатися. Сучасна людина, незважаючи нате, що «до зубів» озброєна найдивовижнішими здобутками цивілізації (які несуть безліч найрізноманітнішої інформації), опановує символічну мову релігійної символіки доволі складно. На перешкоді, крім іншого, стоять десятиліття атеїзму та насаджування реалізму (соцреалізму!) з його тотальною ілюзорністю, матеріалістичним прагненням пізнати видиме і повним неприйняттям умовностей та символіки. Традиції символів, кольору, що виявлені у ликах, позах (наприклад, традиційно подовжені пропорції тіла мали би підкреслити стани одухотворености, Преображення), окремих деталей (напр., «увага» до рук), звичайно, розвивалися. У новітні часи не один майстер застосовував прийоми реалістичного живопису зі світлотіневим моделюванням ликів, елемент натуралізму. Крім прямої перспективи (у давніх іконах, - так звана «зворотна» перспектива), помічалися у деяких мистців сучасніші тенденції живопису, які, щоправда, характерні більше для мистецтв Заходу. До сказаного можна додати ще немало, але воно повинне би бути необхідною прелюдією до мистецької праці дрогобичан, які, усвідомлюючи складність завдання, яке постає перед ними, мусять щоразу наново розв'язувати художні (і не тільки) проблеми. «Не тільки» - в цьому контексті означає, що виконання роботи підпорядковується й іншим особливостям замовлення: основним «диктатором», здається, залишається настоятель храму.

Від його освічености, його розуміння синтезу, цілісности усіх мистецьких компонентів залежить теж достатньо багато. Сергій Булко, разом із Ігорем Орищаком оздоблюють новозбудований (найбільший за розмірами в регіоні) Храм Успіння Богородиці в Старому Косові на Івано-Франківщині, що незабаром буде освячений. Розповідають, що, завершивши частину роботи (розписи склепіння храму), зняли риштовання. На цю пору зайшли до храму люди з метою побачити здійснене. Від побаченого -вражені силою мистецтва - шанобливо опустилися на коліна...

У доробку наших мистців уже чимало храмів, ними розписаних чи оздоблених мозаїкою. Це - Гошівський монастир, церкви в Луцьку, с.Бачеві на Перемишлянщині, с. Чайковичах на Самбірщині, Св.Трійці у Дрогобичі (І.Орищак, С.Булко, І.Леськів, Є.Хруник). Я. Данилів та Я.Баландюх теж виконали триптих-мозаїку у згаданій церкві Св.Трійці. Я.Баландюх, крім того, виконав мозаїку в церкві у с.Хлопчицях на Самбірщині. У дрогобицькому храмі майстрам не тільки «вдалося гармонійно підібрати кольори стінопису і максимально зберегти орнаменти попереднього розпису»[2] та зберегти ікони, але створити нові розписи та ікони із зображенням ликів новомучеників, частину яких проголошено під час візиту Папи Івана Павла II до України. До цього додам, що катедральний храм Св.Трійці у Дрогобичі був центром святкування 10-річчя Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, і з цієї нагоди нею спільно з музеєм «Дрогобиччина» було видано науковий збірник «Сакральне мистецтво Бойківщини (Шості наукові Драганівські читання)».

Звісно, у журнальній статті важко описати риси творчости навіть одного художника, а що вже говорити про мистецьке об'єднання. З побаченого (не лише на репродукціях) у роботах дрогобичан вражає не тільки старанність, скрупульозність чи особлива серйозність задумів, а й особливий стан піднесености, краси образів, підсилених монументалізмом та кольористикою. Згідно канону, навіть у зображеннях трагічного змісту («Розп'яття», «Зняття з хреста», «Оплакування» та ін.) відчувається оптимістичний пафос. В іконах є вість про Воскресіння (символ Христа, що «смертю смерть подолав»).

Між іншим, коли в Святому Письмі є багато згадок про музику, музичні інструменти, роль яких ув оспівуванні Бога є величезною, - про малярство (іконопис, скульптуру тощо) є лише натяки. На мою думку, сакральна музика нині має величезне розмаїття й продовжує швидко «модернізуватися» (особливо зусиллями сучасних протестантських церков). Образотворче ж мистецтво залишається традиційнішим. Творчість дрогобичан -тому підтвердження: величезні постаті замислених і витончених апостолів, пророків, виняткові образи Ісуса Христа й Богородиці. У синтезі - архітектури, живопису, спільно зі співом, проповіддю, елементами театралізації - повинен досягатися особливий ефект. Важливою також є проблема поєднання своїх індивідуальних рис із особливостями партнерів із «ансамблю» іконописців. Звертаючись до слів визначного знавця духовного мистецтва сучасности, зазначимо, що художники продовжують «велику духовну єдність Української Церкви у поділеній на частини державі» [3].

Говорячи про церковне мистецтво, все ж цікаво порушити питання сакрального у ширшому контексті. Sacrum і Profanum - поняття дуже живучі, осмислення їх бодай у контексті одного з мистецтв, навіть «локальному» вияві сторінок творчости художників одного міста, однієї доби -дасть нам немало. Вишукане поняття явища сакрального може бути, на перший погляд, зайвим чи відсутнім. Але практика минулого, не лише у світовому контексті, айв українському теж, засвідчує, що сакральність, спрощено кажучи, завше присутня.

Зажди! Що означає Бог?
Не світло, не дух і плоть,
не віра, не любов
не привид, не предмет,
не зло і не добро,
не у великім Він і не в малому.
Він навіть і не те, що називають Богом.
Не почуття Він і не мисль,
не звук, а тільки те,
про що з нас всіх ніхто не знає.

... Об'єднання твориться. В учасників ДАХ'у - нові задуми. Є надія, що вони втіляться в життя і відкриють нові сторінки мистецтва України.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Москалець К. Вечірній мед. // Сучасність, 2003. № 4. С. 15
2. Гарасимчук Т. Сучасний розпис храму Пресвятої Трійці // В зб.: Сакральне мистецтво Бойківщини. Шості наукові Драганівські читання. Збірник статей. Дрогобич, 2003 . С. 290.
3. Степовик Д. Києвоцентричність ікон Василя Стефурака. // Київська Церква, 1999. № 2-3. С. 29.

Володимир ГРАБОВСЬКИЙ


Повернутися до списку статтей